Літературний портрет «Літописець свого простору – Василь Стефаник»
З нагоди відзначення 150-річчя від дня народження видатного українського письменника-реаліста Василя Стефаника бібліотека-філія № 10 презентує літературний портрет «Літописець свого простору – Василь Стефаник».
Він увійшов в історію світової новелістики як автор правдивих соціально-психологічних новел з життя галицького селянства. Леся Українка, характеризуючи його творчість, зазначала: «Він володіє тяжким секретом передавати настрої в розмовах і в обстановці… Двома-трьома швидкими штрихами він надзвичайно яскраво зображує нам цілі драми».
На розвиток релігійної свідомості, як і загалом на становлення особистості Василя Стефаника, визначальний вплив мала мати. З нею пов’язані найдорожчі спогади дитинства, вона завжди опікувалась ним найбільше. Любов письменника до матері була настільки сильною, що він розірвав відносини з батьком, який одружився вдруге після смерті першої дружини.
Творчість для Стефаника стала офірою матері, втіленням його любові, вдячності і пам’яті про неї. «Наробилася коло мене, набідилася. А тепер я для неї працюю. Мої чувства і моя фантазія лишень на єї послузі. Я так довго буду працювати, аж єї гріб замкну у своїй голові та й тогди вона ме мати найкрасшу могилу».
«Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру… За них я буду писати і для них», – так влучно висловив своє творче покликання Василь Стефаник, син простого селянина, який зумів піднятися до найвищих вершин духовності. Талант письменника найбільше виявився у жанрі соціально-психологічної новели. Уривчаста, нервова фраза зближує його з одним із найпопулярніших стильових напрямів початку XX ст. – експресіонізмом.
Стефаник якось бідкався: – Заздрю тим молодим письменникам, які шкварять, наче сало на сковороді, вірші, оповідання, повісті. Вони задоволені собою, як ті плани, що в неділю після обіду, добре поївши, походжають вулицями та парками. Мені ж треба кілька місяців, поки в голові заблимає якийсь вогник, треба чогось, щоб шпигонуло мене в печінці або від чого сон не береться. Вигадувати не вмію. Мушу бачити перед собою людей живими і чути їх слова, які допікають.
Іван Франко так характеризував письменника: «Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас час від часу Шевченка…Стефаник абсолютний пан форми…правдивий артист із Божої ласки, – яким уже нині можемо повеличатися перед світом».
Прочитавши новелу Василя Стефаника «Камінний хрест», Ольга Кобилянська писала йому: «Страшно сильно пишете Ви. Так, якби-сьти витесували потужною рукою пам’ятник свого народу…Гірка, пориваюча, закровавлена поезія Ваша, котру не можна забути…»
До самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не казав ще». І на його долю випало найбільше для художника щастя – він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.
